Назва має велике значення

Михайло Блехман. Хвилі

Можливо, ви скажете, що це оповідання схоже на те, яке я написав давним-давно, а ви – теж можливо – прочитали нещодавно. Вам видніше, і значить, ви бачите в моїх оповіданнях – принаймні в цих двох – те, чого я сам в них не бачу. Тим краще для моїх оповідань, згодні?

А тепер саме час почати моє нове оповідання.

Воно не про море, хоча море – моя слабкість, точніше, сила.

Моє оповідання – про те, що одного разу я йшов по вулиці, пишучи чергову главу мого нового роману, дивився, збираючись з думками, на будівлі та вікна і побачив багатоповерховий будинок з вивіскою

Лікувальний центр професора

Прізвище професора вказане не було – не те щоб літери витерлися від часу або обсипалися від негоди – вони були відсутні спочатку, останнє «а» майже впиралося в рамку. Нижче значилося

Центр засновано

Без року заснування, ви вірно зрозуміли.

Я записав у блокнот, з яким марно намагаюся не розлучатися, свіжу метафору для мого роману, і увійшов.

Всередині було світло і привабливо. На видному місці висів плакат: «Стрункий ходить строєм!» На протилежній стіні – «Строєм ходить стрункий!»

Взад і вперед строєм снували стрункі пацієнти, кожен з яких снував ще й окремою, своєю власною шеренгою, яка органічно вписувалася в загальний стрій. На обличчях кожного читалася натхненність, що межувала із занепокоєнням. Або заклопотаність, що межувала з одухотвореністю.

Не могли не впасти в око коліна тих, що снуювали, а саме – сліди тривалого стояння: протертості та синці, що виднілися через них.

Всі стрункі хором скандували здравиці на честь Центру – велика літера чітко відрізнялася від решти – і його та їх Керівника – Професора, з не менш великих літер.

Професор, в костюмі з краваткою, з запаленою люлькою в одній руці і зім’ятої кепкою в інший, вітав струнких снувальників зі зручного подіуму, на якому було зазначено

ПРОФЕСОР

Помітивши мене і в одну мить окинувши професійним поглядом, він передав кепку і трубку чи то помічнику, то чи то заступнику, спустився з подіуму і, не зводячи з мене пильного професійного погляду пронизливих очей, підійшов ближче.

– Скаржимося? – співчутливо поставив він дещо усічене і, тим не менше – чи тим більше – традиційне запитання.

Потиснувши простягнуту мені руку, що зберігала тепло кепки, я бадьоро похитав головою:

– Дякую, я, на щастя, здоровий.

Професор тицьнув у мене пальцем, немов трубкою:

– Не будьте занадто впевнені в сказаному, поки не пройшли курс терапії.

Він поправив шовковий шнурок на фірмовому черевику і додав:

– Та й щастя – я маю на увазі щастя справжнє – ви можете пізнати лише після і в результаті розробленого нами і постійно вдосконалюваного особисто мною курсу.

Професор розгладив вуса і зробив широкий жест, запрошуючи мене в кабінет, на дверях якого висіла табличка

Загальна любов

Він пропустив мене вперед і увійшов, безшумно ступаючи м’якими чобітьми, в які були заправлені галіфе захисного кольору.

Стіл в кабінеті був один, тож я зробив висновок, що у заступника Професора – власний кабінет, напевно з іншого табличкою.

Ми сіли по різні боки столу.

Професор зняв піджак і залишився в колись модному жилеті і таких же штанях. На його виголеному обличчі з’явився вираз натхненності, що межувала із занепокоєнням або зосередженістю. Тонка усмішка говорила про те, що Професор знає щось важливе, недоступне тим, струнким.

Він поставив переді мною незвичайний прилад: блакитний екран, вирізаний у глянсовій газеті.

Я запитально подивився на Професора. Він знову тонко посміхнувся.

– Цей прилад ми використовуємо для проведення курсу масової терапії.

– Тобто ви лікуєте всіх відразу? – поцікавився я. – Але ж серед усіх можуть виявитися здорові?

– Здоров’я саме по собі підозріло, – продовжував тонко посміхатися Професор, – а те, що підозріло, в першу чергу потребує лікування. Тому здорових ми лікуємо нарівні з хворими, тільки інтенсивніше.

Він дістав із верхньої шухляди столу люльку, набив її тютюном і затягнувся. Продовжуючи розглядати прилад, я відчував на собі професійний погляд.

– Назва Приладу складає державну таємницю, – задовольнив професор мою цікавість. Як справжній професіонал, він відчував, що назва має для мене велике значення. – Зрозуміло, його побутова назва жодної таємниці не становить. Доступ до Приладу має кожен пацієнт, кількість примірників необмежена, та й навіщо кількісно обмежувати якість державного масштабу?

Він як би мимохідь надрукував щось на клавіатурі персонального комп’ютера, натиснув на вбудовану мишку і знову звернувся до мене, задумливо погладжуючи борідку:

– Принцип роботи Приладу, – велика літера чулася неозброєним вухом, – до геніальності простий – або, якщо завгодно, незбагненно складний, бо заснований на одночасному і багатофакторному впливі очисними хвилями на всіх хворих і здорових відразу.

Насправді він говорив набагато простіше, я всього лише і в міру сил створюю для вас атмосферу суворої науковості. Не хочеться спрощувати і без того геніально просте.

Професор вказав трубкою поверх моєї голови:

– Продовжимо в лабораторії.

Він відкрив двері з табличкою

Промивна

У просторій кімнаті були сцена і зал для глядачів з амфітеатром, і ще – окремий стіл і стілець.

– Принцип дії, – Професор традиційно тонко посміхнувся, – вплив хвилями на пацієнтів – хворих і здорових – з метою промивання того, що об’єктивно потребує промивання. Підкреслюю – об’єктивно.

Він говорив простіше, використовуючи не одну лише прийнятну лексику – я ускладнюю навмисно, ви пам’ятаєте.

– Звідси, – професор заклав пальці в прорізи жилета, – мої помічники й помічниці ведуть дистанційне промивання. Запорука успіху – регулярність та інтенсивність сеансів.

Він сів у залі для глядачів, немов на хвилину став пацієнтом, і запросив мене приєднатися до нього – або зайняти місце в якості майбутнього пацієнта.

– Втім, – ніби думаючи вголос, промовив Професор, – переважна більшість пацієнтів потребують терапії тільки для підтримки їх, пацієнтів, в кристально чисто стані: у всіх все давним-давно промито навіть без впливу наших хвиль. Підозрюю, що роль тут зіграв якийсь генетичний механізм і промивання як таке не знадобилося. Ну, а для науки ми суворо й справедливо караємо усіх наших пацієнтів – звідси синці у них на колінах. Втім, в результаті повної промивки пацієнтам невтямки, що покарання організовано нами і неможливе без них самих, тобто до нього не мають відношення ніякі сторонні сили, котрі нібито зробили замах на їхні коліна. Загалом вони всі дякують нам і, головне, мені, за те, що ми – я – допомогли їм підвестися з колін, і підсвідомо чекають чергового суворого й справедливого покарання. Покарання робить їх щасливими. Тепер ви зрозуміли, що значить справжнє щастя?

Простота його манери висловлюватися здивувала мене так само сильно, як вас, гадаю, дивує навмисна ускладненість моєї.

– Отже, приступимо? – запропонував Професор. – Після першого ж промивання ви відчуєте полегшення, що виражається в непереборному бажанні пострункішати й приєднатися до строю.

Дивлячись у настінне дзеркало, він посміхнувся у вуса, погладив борідку, повернув до мене своє бездоганно виголене обличчя, ласкаво глянув на мене розкосими очима.

Я хотів посміхнутися так само тонко, але замість тонкої посмішки у мене вийшла невластива мені крива усмішка.

З усмішкою, позбавленої яких би то не було тонкощів, радіючи можливості відмовитися від сеансу терапії, я вийшов на вулицю і тут же побачив тих, кого чомусь не помічав раніше: повз мене снували нескінченні шеренги струнких пацієнтів з поздряпаними колінами.

В голову прийшла нова метафора, тепер – для оповідання. Воно – перед вами.

Тепер ви бачите, що воно зовсім не схоже на те, яке я написав давним-давно, а ви щойно прочитали.

Сподіваюся, прочитали.

Пуерто-Плата Лютий, 2018 р.